Як не потрібно вчити українську літературу?

 Сльози, камінь, кріпаки

Тріада великих письменників – Леся Українка, Іван Франко й Тарас Шевченко. Їх переважно сприймають як «ту, що завжди плаче», «того, хто рубає камінь», і «того, хто бореться з кріпацтвом». Ці фіксовані стереотипи-характери закладають на шкільних уроках.

Усе, що дається насильно, обов’язково спричиняє опір, тож дітей часто вчать не любити літературу й ненавидіти українських письменників. До того ж подають їхні твори досить примітивно, рівняючи всіх авторів під один гребінь: патріотизм, уболівання за народ, самопожертвування і страждання. Діти, а особливо творчі, відчувають у цьому фальш.

Такий підхід шкодить обом сторонам навчального процесу. Якось на конкурсі «Учитель року» викладачі працювали з твором Юрія Андруховича. Вони блискуче аналізували текст, тропи, фігури й прийоми, але не змогли відповісти, про що він: майже всі сказали, що про любов до батьківщини, хоча твір був не про це. Мова є центральною для літератури, але література – це завжди більше, ніж просто мова. Після аналізу тропів і фігур, визначення теми, ідеї та проблематики твору, виникає логічне запитання: для чого це все і що з цим робити далі?

Не варто шукати, що автор хотів сказати своїм текстом: письменники й самі не завжди знають, що хотіли сказати. Значно важливішим є пошук себе в кожному творі.